«Я для тебе живу, Україно, любове моя»: присвячується Віктору Глущенку

Змалечку мій дідусь Віктор Антонович Глущенко зазнав тяжких ударів долі: несправедливих, болючих, нестерпних. Але саме вони вигартували його як віртуоза своєї справи, істинного любителя українського народу та професійного журналіста-краєзнавця.

Його становлення відбулося у суворі післявоєнні роки: осколкове поранення у дев’ятимісячному віці, смерть батька на фронті, хвороба матері на тиф та виховання в названій сім’ї – все це спіткало немовля. Здавалося, ці події зламали б кожного. Але, навпаки, – доля вигартувала міцного чоловіка зі сталевим характером і невпинною жагою до справедливості.

Написання цього матеріалу стало для мене викликом, якого я аж ніяк не очікувала. Думала, що я швидко закінчу лонгрід, адже це історія життя моєї близької людини – дідуся. Я пишу кожне речення, тримаючи ком в горлі та витираючи сльози. Лише задумуюся, як він стільки всього пройшов і став гідною, чесною і щирою людиною? Як в моменті виживання він не втратив себе і не звернув зі шляху до своєї мрії?

Життя в названій сім’ї, відмова матері, холодні й голодні післявоєнні роки та радянщина не змогли погасити вогник його душі. Мій дідусь Віктор не лише став журналістом, отримав низку нагород та відзнак, а й здобув повагу і визнання та залишив незгасний слід у своїх творчих доробках, у сторінках газети «Миронівський край», у серцях читачів. Він залишив слід в моїй душі, посадивши зернятко любові до слова, української мови, нашої історії та багатогранності нашого народу.

Я присвячую свою творчу та дипломну роботу своєму дідусю, а саме феномену його історії, роботі, професії та долі.

***

Почну роботу з головного, хоча ні – це просто ідея, яка була моєю рушійною силою багато років, яка окрилювала і травмувала одночасно. Ідея, яка слідувала за мною, нагадуючи про себе мимоволі, або ж тяжким тягарем нависала наді мною. Вона беззаперечно вплинула на мій вибір і, мабуть, мою долю.

Ідея стати журналістом, не прийшла до мене раптово. Я з дитинства писала казки, твори, придумувала історії, була активісткою та лідером у шкільному самоврядуванні. Я із захопленням слухала уроки історії та життя від дідуся, досліджувала та записувала собі всі почуті, напрочуд цікаві факти.

Я була натхненною його оповіданнями та пригодами: навчання в університеті, робота на будівництві, знайомство з бабусею, становлення в кар’єрі, вища партійна школа, редакція «Миронівського краю», політичне життя – перелік цих життєвих ступенів просто неймовірний.

Майже п’ять років тому життя дідуся обірвалося на 77 році життя, і я лише можу згадувати, збирати по шматочкам спогади та надавати їм власних оцінок та барв. Я хотіла написати про наші розмови, зустрічі, але насправді це було так давно. У голові змішалися бентежні думки, тому залишу коротку вирізку нашого діалогу:

– Діду, так, я хочу бути журналістом! Я не хочу сидіти на місці. Це ж так цікаво – постійно дізнаєшся щось нове, пишеш про події та спілкуєшся з багатьма людьми…

– Ой, доню, не тільки в цьому полягає ця робота…

Мій дідусь завжди говорив, що важливо обрати свій шлях завчасно, зробити свій вибір за покликом серця – без нав’язливої та суб’єктивної думки близьких. Саме так, як вчинив він у юнацькому віці.

– Вікторе, а хто такий Юліус Фучік?

– Як хто, це ж чеський журналіст!

– А для чого ти написав про нього у творі?

– Тому, що я теж буду журналістом, які Юліус Фучік, як мій батько!

– Ой, Вікторе, куди тобі до того журналіста, але молодець твій твір гарний, поставлю п’ять…

А й, справді, юнак мріями злетів високо, як для сільського хлопця повоєнних років. Інші он будуть машиністами, будівельниками, спортсменами, не сповнені амбіціями, однак потрібні радянській владі для відбудови держави у важкі повоєнні роки.

Антон Глущенко, мій прадідусь, був зразковим студентом Київського державного університету (нині Київський національний університет імені Тараса Шевченка). Він вільно спілкувався англійською, був грамотним, багато читав, хоч і походив з бідної малограмотної сім’ї. Антон прагнув освоїти професію журналіста, але його вибір та націоналістична позиція ледь не згубили його у пеклі сталінських репресій.

Котилась Україною скривавлена зоря.
Як вовки, шугали селами – сатрапи, – найманці Червоного царя.
Свободу, правду, людяність вони загнали в гріб.
Були ми небезпечними, бо мали власний хліб.
Цвіли сади, мов савани, – на всю небесну твердь,
Ми знали, що приймаємо за Україну смерть.

«Панахида за померлих з голоду»
вірші Дмитра Павличка
музика Євгена Станковича

У 1936 році Антон та його товариш Сергій готували дипломну роботу. Темою обрали вічну незагоєну рану українського народу – голодомор 1932-1933 років. Як ці молоді хлопці відважилися кинути виклик комуністичній системі, залишилося загадкою. Але стає зрозуміло, що вони невимовно любили свою Батьківщину.

Дізнавшись про сміливий крок, Антона та Сергія запроторили до камери НКВС. Їх звинувачували в участі в націоналістичному об’єднанні Спілка Визволення України. Антирадянські спілки були типовим кліше репресивної машини, яка тільки набирала обертів, тож чи були юнаки членами цієї організації, дізнатися нині неможливо.

Сергій взяв вину на себе та переконав слідчих, що він був автором цієї провокативної зловісної теми. А що Антон? А в Антона вже була маленька донечка.

– Сергію, як так?

– У тебе є сім’я, тобі треба, бути з нею, а я якось викручусь…

Через сімдесят років Віктор Глущенко одним із перших розповість про три голодомори 1921-1923, 1932-1933 та 1946-1947 років. У 2008 році він видав книгу «Три голодомори» – розповідь про одну з найбільших, найжорстокіших та найбезжальніших трагедій українського народу, про верховенство червоних людоморів на теренах Миронівщини. Віктор Глущенко аргументовано продемонструє смертоносну циклічність партійно-радянського режиму в нищенні щирих працьовитих українців, справжніх синів чорнозему та багатств української землі – хліборобів та землеробів. У своїй книзі він представив перевірені історичні свідчення, покладаючись на першоджерела. Як досвідчений журналіст, він розшукував факти в тогочасних газетах 20-20-х років минулого сторіччя, а також у місцевих архівах. І це ще не все.

Глущенко відтворив у книзі спогади тих, хто вижив у лихоліття Голодомору, розповівши про трагедію голоду кожної сільської ради Миронівського району (а їх було 24), оприлюднив Бухгалтерію смерті та вмістив у книгу унікальні історичні дані.

Тоді у 1936 році Антону вручили «вовчий квиток» та вигнали з університету, охрестивши «націоналістом». З Сергієм вони бачилися останній раз у тюрмі, подальша доля його невідома. Жорстока тоталітарна машина «подарувала» квиток свободи Антону на початку німецько-радянської війни, але кривава війна двох режимів забрала його життя у 1944 році у битві біля ставки Гітлера під Вінницею.

Так от, мій дідусь Віктор вирізнявся своїм норовом в шкільні роки: за свої витівки постійно відвідував кабінет директора, але школу закінчив на відмінно, будучи найкращим випускником школи.

Попрощавшись з партою, Віктор не вагався у виборі професії, він був твердим та слідував своєму вибору, як і батько Антон Глущенко. Однак змушений був спершу піти на роботу, адже за вказівкою М. Хрущова відразу після десятого класу вступати до вищого навчального закладу було заборонено. Тож свою юнацьку силу Віктор задіяв у бригаді свого названого батька у Козелецький міжколгоспбуд, працювавши мулярем. Згодом створив футбольну команду та став капітаном збірної району.

У 1962 році Віктор вступив до Київського національного університету ім. Тараса Шевченка. За часи студентства він був вимушений влаштуватися мулярем у Київміськбуд, щоб оплачувати гуртожиток, харчування, та й загалом повністю забезпечувати себе. Нерідко дідусь згадував, як він змушений був голодувати, снідати чаєм, а вечеряти шматком хліба.

Згодом мій дідусь працював вантажником транспортного цеху Київського машинобудівного заводу імені Артема, де йому запропонувала керівну посаду, квартиру та навчання за технічною спеціальністю в Київському політехнічному інституті. Здавалося б, пора осісти у столиці, одружитися, тим паче надавали житло. Але Віктор не зрадив своєї мрії – «у його душі незгасимо горіло бажання стати журналістом».

У 1963 році з’являється перша публікація Віктора Глущенка у республіканській пресі – стаття на першій сторінці газети «Колгоспне слово». Потім він публікує свої матеріали в «Комсомольском знамени». Певний час працював у дитячій газеті «Зірка», кореспондентом газети «Наше життя» Українського товариства глухих. Навчання в Київському державному університеті Віктор підкріплював практичною роботою на журналістській ниві.

Початок сімдесятих. Віктор вступає до Вищої партійної школи ЦК Компартії України. А як інакше? З бабусею вони вже створили сім’ю, на світ з’явився мій батько. У таких умовах необхідно було створити та облаштувати сімейне гніздечко, отримати матеріальне підґрунтя та ростити сина.

Сталих та ефективних зв’язків з редакціями газет не було, а Віктор все ще працював у газеті «Наше життя» Українського товариства глухих, у якій не мав перспектив розвитку. Після закінчення партійної школи йому запропонували повернутися у «Наше життя» редактором, піти кореспондентом сільгоспвідділу центральної газети «Правда України» чи авторитетного республіканського журналу «Комуніст України».

Однак доля вирішила інакше. У 1974 році Київський обласний комітет Компартії України відправив Віктора, як випускника партійної школи, на посаду заступника редактора у Миронівську районну газету. У 1975 році він стає редактором газети «Червона зірка» (нинішня назва – «Миронівський край»). Розпочалася нова доба становлення та зародження феномену районної преси.

За рік-два Віктор Глущенко повністю перебудував роботу газети – до редакції прийшла неординарна людина, котра вміє бачити й давати належну оцінку фактові, події, явищ, бачити перспективу, а також знає, яка газета потрібна читачеві.

«Миронівський край» досягнув небувалих висот за тридцять років наполегливої праці. Під крилом Віктора Глущенка відбулося реформування газети: залучалися робітничі, селянські , юні кореспонденти. З кожною передплатою зростає кількість читачів.

Газета стає найпопулярнішою на Київщині, а її тираж сягає дванадцяти тисяч примірників.

Разом з молодим і амбітним Віктором омолоджується журналістський колектив газети. До лав «Червоної зірки» долучалися молоді, ініціативні та творчі кадри. А Віктор Глущенко, відкривши талант багатьох колег, долучив до роботи найкращих і натхненних словом і пером людей.

У пошуках «нового та нешаблонного» колектив редакції запустив нові формати. У 1979 році «Червона зірка», єдина серед газет України, перейшла на щотижневий випуск на дванадцяти сторінках за ініціативою Віктора Глущенка. Експеримент тривав півроку та зустрів позитивний відгук аудиторії. Попри це, читачі прагнули отримувати газету частіше, ніж раз на тиждень.

Незабаром було започатковано щоденний випуск газети обсягом у дві сторінки у розпал жнивної пори. Кожний випуск підкреслював тему збору врожаю та активно висвітлював рубрику «Зірка слави», присвячену передовикам жниварської праці. Цю нестандартну ідею запозичили й інші регіональні видання.

Редакція газети стала ініціатором багатьох експериментів із вивчення громадської думки, які проводила самостійно. Команда «Червоної зірки» щиро бажала, щоб матеріали подобалися читачам, а тираж газети постійно зростав.

Віктор Глущенко вирішив провести анкетування передплатників газети. Почалася велика робота, яка тривала декілька місяців. Редакція розробила анкету з ключовим запитанням: «Що б ви хотіли читати в газеті?» Відповіді отримали різні.

Після аналізу аудиторії, редакція зрозуміла, хто її читач, яким є його вік, яка його професія та, головне, якими є його уподобання та що він хоче бачити на шпальтах газети. Проведене анкетування визначило подальші теми основних газетних публікацій, а кількість передплатників стабільно зростала. Зазначу, що подібних ініціатив не проводила жодна районна газета колишнього СРСР.

Віктор не сидів на місці, постійно шукав нові формати роботи, залучаючи до цього і колектив. Успіх «Червоної зірки» не змусив довго чекати: газета міцно утвердилася серед кращих газет України та СРСР. Миронівська районна газета десятки разів виходила переможцем різноманітних обласних та республіканських творчих конкурсів. Тричі була лауреатом трудового суперництва серед районних газет колишнього Радянського Союзу, отримала ще п’ять Всесоюзних нагород.

Тридцять років редакції Віктора Глущенка, зокрема і шістнадцять – у період УРСР – є беззапереченою «золотою доба» в історії газети «Миронівський край».

За роки керування газетою Віктора Глущенка в період СРСР, газета низку всесоюзних нагород.

• 1976, 1977, 1978, 1979 – Почесні Грамоти Спілки журналістів СРСР
• 1980, 1985, 1986 – перше місце у Всесоюзному конкурсі районних газет за краще висвітлення соціалістичного змагання.
• 1987 – Почесна Грамота ЦК КПРС, Ради Міністрів СРСР, ВЦРПС і ЦК ВЛКСМ.

Не обійшлося і без республіканських нагород.

• 1981 – Грамота Президії Верховної Ради УРСР.
• 1977 – третє місце серед районних газет в конкурсі за краще висвітлення проблем охорони і пропаганди пам’яток історії та культури.
• 1978 – друге місце у Всеукраїнському конкурсі «Жнива-78».
• 1979 – перше місце у Всеукраїнському конкурсі «Жнива-79»;
  – третє місце у конкурсі за краще висвітлення проблем охорони і пропаганди пам’яток історії та культури.
• 1980 – третє місце у конкурсі «Жнива-80»;
• – перше місце в конкурсі за краще висвітлення проблем охорони і пропаганди пам’яток історії та культури;
• – третє місце у Всеукраїнському конкурсі по пропаганді протипожежної безпеки.
• 1988 – перше місце у Всеукраїнському конкурсі районних газет «Кормам – високу якість».

Крім цього, редакція «Червоної зірки» неодноразово отримувала нагороди на обласному рівні.

• 1975, 1976, 1977, 1979, 1980, 1981, 1982 – перші місця серед районних газет Київської області в щорічних конкурсах за краще висвітлення передового досвіду.
• 1979 – третє місце в конкурсі за краще висвітлення питань охорони природи.
• 1981 – друге місце в конкурсі за краще висвітлення питань механізації сільськогосподарського виробництва.
• 1982 – друге місце в конкурсі за краще висвітлення питань законності та правопорядку, діяльності органів МВС.
• 1989-1990 – перше місце в конкурсі за краще висвітлення питань законності та правопорядку, діяльності органів МВС.
• 1988, 1989, 1990 – газета нагороджувалася перехідним Червоним прапором Київського обласного управління з преси та обласного комітету профспілки працівників культури за найкращі показники діяльності за підсумками серед газет Київської області.
• 1981 – друге, 1984 – третє, 1985 – перше, 1987 – третє, 1989 – друге місця в обласному конкурсі на краще художньо-технічне оформлення і поліграфічне виконання міськрайонних та районних газет Київщини.

Всі нагороди – це результат сумлінної творчої праці колективу, очолюваного Віктором Глущенком.

***

Окрім відзнак «Червоної зірки», не залишився непоміченим і талант самого головного редактора. У 1980 році Президія правління Спілки журналістів України відзначила Віктора Глущенка Почесним Дипломом та «Золотим пером». А у 1984 році молодий редактор отримує почесне звання Заслуженого журналіста УРСР.

У розпал «перебудови», редакція «Червоної зірки» стає організатором і учасником багатьох подій. За ініціативи газети проводиться ще одне анкетування читачів: відтепер її співробітники дізнаються про умови життя престарілих самотніх людей, немічних та інвалідів, аби в подальшому надати їм необхідну допомогу. Це була особиста ініціатива гловного редактора Віктора Глущенка. Після проведеного опитування, Віктор Антонович створює товариство «Допомога», залучивши кошти підприємств, установ, організацій, господарств і окремих жителів Миронівських району. Подібних локальних ініціатив з допомоги соціально-незахищених верств населення, Київщина, а можливо, і вся Україна, ще не знала.

Газета запровадила низку ініціатив для підтримки сільського господарства та спорту в Миронівському районі. Було сзапроваджено кубок кращому сімейному екіпажу та приз кращому комсомольсько-молодіжному екіпажу, а також розгорнуто кампанію з економії пального у колективних господарствах Миронівщини. Редакція взяла на себе відповідальність за розвиток кормовиробництва та підтримала тваринництво, організувавши тематичні змагання. Було запроваджено кубок «Прогресу» і приз «Ефективності» для доярок з трьох районів колишнього СРСР. Згодом започатковано міжреспубліканський кубок «Дружба» для стимулювання тваринницької галузі. У 1987 році газета організувала турнір з класичної боротьби, який зібрав спортсменів із шести республік СРСР.

Працівники газети організовують читацькі конференції в трудових колективах району, вивчаючи інтереси та побажання публіки. З активізацією реформ, «Червона зірка» непохитно тримає курс на гласність, всіляко підтримуючи споконвічні прагнення української народу до самостійності, розбудови незалежної країни.

Розпад СРСР лише підтвердив обраний курс «Червоної зірки». Редакція проголосила, що беззастережно сповідуватиме принципи демократії та незалежності. Вона позбулася статусу органу районного комітету Комуністичної партії України. Відтоді засновниками газети стали її трудовий колектив та Миронівська районна рада. 24 червня 1992 року читачі отримали перший номер газети «Миронівський край».

Колектив «Червоної зірки», а згодом – газети «Миронівський край», завжди був колективом однодумців. Віктор Антонович Глущенко знаходив контакт з людьми, спонукав їх до плідної, ефективної роботи. Редакція газети постійно впроваджувала нові моделі журналістської роботи, на сторінках газети з’являлися цікаві матеріали, присвячені рідному краю та його самовідданим трудівникам.

Кожен номер газети був не просто розповіддю про те, чим живуть і працюють, у що вірять жителі району. Кожен матеріал, безсумнівно, був надбанням історії, а різнопланова діяльність газети забезпечила їй авторитет серед широких читацьких мас.

Як головний редактор, Віктор Глущенко постійно турбувався про добробут своїх працівників. За власні кошти редакції були придбані квартири для працівників, а на узбережжі Чорного моря газета мала власний будинок відпочинку. До Дня журналіста колектив редакції постійно мандрував Україною.

Миронівська районна газета слугувала платформою для набуття нового досвіду іншими журналістами. До надбань миронівських журналістів виявляли зацікавленість колеги з усіх куточків України. Незмінно практикувались студенти Київського національного університету.

У 1994 році за ініціативою Віктора Глущенка з’явилася власна місцева студія телебачення в Миронівці. Телестудія «Миронівка» була органічною частиною редакції газети «Миронівський край» як відділ телебачення, діяльністю якого керував редактор газети.

У роки незалежності газета «Миронівський край» неодноразово відзначалася Почесними грамотами Міністерства інформації України, Дипломами спілки журналістів України, Державного Комітету інформаційної політики, телебачення і радіомовлення України та іншими значними нагородами.

Віктор присвятив тридцять років свого життя районній газеті Миронівки. Він віддано працював задля процвітання, розвитку та утвердження місцевого видання. Віктор впроваджував сміливі ідеї, приймав нестандартні рішення й сповна віддавав свої сили й талант спочатку розвитку «Червоної зірки», а згодом і «Миронівського краю». У 2005 році Віктор Глущенко пішов з посту редактора. На жаль, період злету та незалежності редакції газети «Миронівський край» відтоді закінчився.

Однак сам колишній головний редактор не припинив свою діяльність і присвятив себе вивченню історії Миронівського краю. Світ побачили десятки його краєзнавчих, художніх, поетичних та пісенних творів.

Художня проза:

• «Помста на чотирьох».
• «Така судилася доля».
• «І таке буває».

Історико-краєзнавчі праці:

• «Великий Кобзар і Миронівщина».
• «Шлях крізь сторіччя: роки, події, люди».
• «З вірою у майбутнє».
• «Імена в назвах вулиць».
• «Мелодії Василя Нестеренка».
• «Весільний народний обряд Козелеччини».
• «Люди трудової слави».
• «Депутат, ради, життя».
• «Граду назву даю Козелець».
• «Три голодомори».
• «Від трагедії до відродження».
• «З глибини віків».
• «Миронівка: сторінки історії».
• «Козелецький рід Пасенків».
• «Харитонівський рід Сладкевичів».

Поетичні та пісенні збірки:

• «Освідчення».
• «Клич душі».
• «Тебе, кохана Україно, до серця в пісні пригорну».

Живе людина в радості й печалі,
Добра і правди то нелегкий путь,
Прийшли на мить, а підемо назавжди.
Цю істину, людино, не забудь!

Уривок з вірша В. Глущенка

У цих рядках — не просто поезія, а передчуття шляху, який гідно пройшов Віктор Глущенко – справжній патріот справи свого життя і Батьківщини, який присвятив своє життя районній журналістиці, краєзнавству, намагався покращити соціально-економічне становище жителів Миронівщини і докладав немало зусиль для їхнього духовного й культурного розвитку.