З п’ятирічкою в серці: офіційний оптимізм як модель радянської журналістики у 70-х роках ХХ століття
У другій половині ХХ століття серед радянської журналістики панівною стає модель, яка поєднує інформацію про реальні досягнення з ідеологічними елементами. Тексти у районних газетах мають офіційно-позитивну тональність, їм притаманний звітний та навіть дещо пафосний стиль. На шпальтах друкованих видань панує оптимізм, підкреслюються здобутки та амбіційні плани на найближче майбутнє.
Попри очевидні ідеологічні наративи, кількість друкованих видань залишається доволі значною. Як зазначає журналіст й історик Вахтанг Кіпіані, станом на 1990 рік на території УРСР було зареєстровано 442 районні газети. Серед усіх друкованих видань, зареєстрованих на території України, 1253 видавалися українською мовою (що становило 70% серед усіх газет), 521 – російською, 6 – мовами інших національностей колишнього СРСР, а 7 – іноземними мовами.
«Хто проходить в Миронівці по Канівській вулиці, то обов’язково звертає увагу на два багатоповерхові будинки, що піднялись поблизу ставка. Далі, на вулиці Чкалова, вже випуске облицювальною плиткою майже готовий до здачі в експлуатацію триповерховий будинок гуртожитку. А поруч закінчується кладка стін третього поверху ще одного великого будинку адміністративного призначення. Все це новобудови ордена Леніна колгоспу імені Жданова, які з’явились тільки в нинішньому, третьому році п’ятирічки. Вони вже вписалися в пейзаж міста і прикрасили його».
Так розпочинається матеріал із випуску газети «Червона зірка» (нинішня назва – «Миронівський край») за 1973 рік, у якому головний інженер А. Григоренко розповідає про будівництво нового мікрорайону в Миронівці. Опис демонструє візуальну картину змін: журналістський прийом, з одного боку, формує у читача відчуття наочності, а з іншого – підкреслює масштаби будівництва.
З перших рядків тексту особливий акцент робиться на тому, що новобудови з’явилися саме на третій рік п’ятирічки. Так читача переконують у необхідності виконання державних планів. А згадка про те, що будівлі «вписалися в пейзаж міста і прикрасили його» мають створити образ гармонійного розвитку радянського суспільства.
«Великою будовою культурного призначення буде спорудження Палацу спорту з відповідними залами для спортивної роботи та плавальним басейном. Будівництво його почнеться наступного року. Ну, звичайно, і далі колгосп розширюватиме виробничі і охоронні приміщення. На різних новобудовах нині вже використовуються потужна техніка, зайняті професіонали з високою продуктивністю праці. Серед них висококваліфікований муляр, який очолює М.М. Вигаренко, а також механізатор пічарми С.К. Гільчук, столяр Г.М. Маєвський та багато інших трудівників».
Плани щодо побудови школи-інтернату, дитячого садка, а також Палацу спорту з басейном описуються у матеріалі з розмахом і впевненістю у реалізації проєкту в найкоротші терміни. Використання конкретних цифр викликає враження точності, хоча їх основою метою є емоційний вплив на читача, переконання його в масштабності та серйозності проєктів.
Особливе місце в радянській журналістиці займала персоніфікація праці – модель, яка збереглася в соціальній журналістиці незалежної України. Згадка імен муляра столяра та механізатор була типовою практикою тогочасної публіцистики, коли працівників прославляли як героїв соціалістичного будівництва. Такий підхід сприяв формуванню образу згуртованого трудового колективу, де кожен виконує свою роль у «побудові світлого майбутнього».