«Шляхами бойової звитяги»: як відбувалося звільнення Миронівки від нацистських загарбників

На Київщині розташоване прекрасне містечко Миронівка, яке до середини ХХ століття було селищем. Здавалося б, тут завжди буяло мирне життя: будувалися житлові будинки, розвивалася промисловість й інфраструктура, люди створювали сім’ї, народжували дітей й займалися власним господарством, а перебіг всіх далеких воєнних подій залишив миронівчан стороною. На жаль, горе та біда Другої світової війни не оминули нікого.

Майже вісімдесят один рік тому 22 червня 1941 року телефоністки миронівського райвузлу зв’язку першими дізналися жахливу новину – війна почалася! Мальовниче селище, як і тисячі інших населених пунктів, поринуло в активний процес підготовки до масштабних бойових дій, розпочалася мобілізація воєнного й трудового потенціалу.

Ще у другій половині XIX століття в Миронівці була збудована залізнична станція, яка в роки Другої світової війни стала ключовим об’єктом воєнних баталій під час наступу німецьких військ, а через три роки – їхнього відступу. Вже через кілька днів після оголошення раптового нападу Німеччини, на станцію Миронівка надходили цілі ешелони з пораненими військовими. Поруч, в середній школі,  організували військово-польовий госпіталь, а в залізничній амбулаторії – евакогоспіталь.

3 липня 1941 року німецька авіація здійснила наліт на миронівську залізницю, а потім, через декілька тижнів, гітлерівці наблизилися впритул до Миронівщини. Стійко й мужньо селище обороняла 199 стрілецька дивізія під командуванням комбрига Д.В. Аверіна. Наші захисники не піддавалися жодній ворожій атаці й відбивали їх одну за одною. Відчайдушні та незламні воїни вщент розбили 188 німецький піхотний полк. Про успіх 199 стрілецької дивізії стало відомо всьому Південно-Західному фронту: про це провідомило навіть Радінформбюро. Неабияку роль у обороні Миронівки відіграв бронепоїзд №56, який стримував атаки німецької авіації. Згодом, командування віддало наказ відправити його до Канева, щоб захищати наших військових, коли ті відступали, переправляючись через Дніпро.

На початку Другої світової війни міць Вермахту була надто сильною проти радянської армії. Наші хоробрі солдати обороняли свою землю до останньої краплі крові, але гітлерівські війська продовжували захоплювати території СРСР. І от, 6 серпня 1941 року славне селище Миронівка стало частиною окупаційного режиму Німеччини, який панував до січня 1944 року.

Започаткувавши «новий порядок» окупанти створили біля залізничної станції концентраційний табір для військовополонених. В період становлення своєї влади, німці активно вивозили місцеве населення на примусові роботи в Німеччину. Не оминуло хиже око окупанта й родючий миронівські чорноземи. Впродовж свого панування нацистські загарбники разом із поліцаями чинили безліч безчинств. У1943 році гітлерівці зрозуміли, що  їхньому режиму скоро настане кінець, й поклали початок масовим репресіям і розстрілам миронівчан в яру «Салотопка» та в районі Нової Українки.

Битва під Сталінградом та переможна операція на Курській дузі стали каталізатором потужного наступу Червоної армії для звільнення території держави від німецьких окупантів. Наступна масштабна битва, що відкривала шлях до визволення Києва, була за Дніпро – це був стратегічний рубіж оборони німецької армії, яка укріпила його і дала  назву Східний вал. Гітлер був впевнений, що червоноарміцям не вдасться захопити правий берег річки і нова оборонна лінія здатна зупинити радянську армію.

Основні бойові дії розпочалися на початку осені 1943 року. Оборона правого берега Дніпра складалася з ряду плацдармів. Один з них, який розташовувався в районі Великого Букрина, відкрив дорогу до визволення Миронівки. Одночасно розроблялася повітряно-десантна операція і вже наприкінці вересня 1943 року в тилу ворога на території Миронівщини приземлився загін п’ятої гвардійської повітряно-десантної бригади під командуванням майора В.Ф. Фофанова. Основним завданням радянських військових було припинення роботи залізничної станції, через яку німці систематично поставляли  підкріплення до Букринського плацдарму. В тилу десантники провели два місяці, завдаючи німецьким військам несподівані удари.

З наближенням Червоної армії, збільшувалася кількість нальотів радянської авіації на Миронівську залізничну станцію, щоб розірвати залізничні вузли, які були головними транспортними артеріями для німецьких військ. Попри це, станція надійно охоронялася німецькою зенітною артилерією: Вермахт не бажав втратити стратегічно-важливий об’єкт.

На початку січня 1944 року стратегічна ініціатива на Київщині повністю опинилася в руках радянських військи, які продовжували потужний наступ, виганяючи окупаційні війські з нашої території. Відступаючи, гітлерівці знищували всі промислові об’єкти, заводи, фабрики, вивозили цінні речі та техніку.

Звільняли Миронівку 206-а стрілецька дивізія і військова частина 54-того Укріпрайону. Наступ розпочався на світанку 31 січня 1944 року . Радянські війська намагалися оточити німців, перерізавши залізничну колію на захід станції Миронівка, і переслідували ворога, який відступав до річки Рось. Під вечір 31 січня ворог спробував здійснити дві контратаки та заволодіти залізничною станцією, але підрозділи наших бійців відбили їх. Вночі тривали бої в самій Миронівці: ворог сидів в засідках, переховувався в житлових будинках. Тоді, на допомогу визволителям прийшли місцеві жителі: вони вказували на місця базування німців, а згодом, із настанням відлиги, допомагали радянським солдатам доставляти на фронт військові запаси.

Нарешті чорне марево німецької окупації розвіялося – Миронівка була звільнена. Далі свій бойовий шлях радянська армія продовжила в напрямку Корсунь-Шевченківського, де незабаром відбулася ще одна історична битва.

Сьогодні, плинучи за течією буденності, ми рідко приділяємо увагу цій важливій, незмінній події. Ми заклопотані постійними проблемами і заангажовані політичними перипетіями. Ми нікчемно втрачаємо свою людську ідентичність серед безперервних чвар, гонитвою за грошима та мінливим успіхом. Головне, ми, а особливо молоде покоління, занапастили пам’ять про неоціненний та героїчний подвиг наших предків.

Справді, свято Великої Перемоги стало методом політичного впливу, а вшанування пам’яті полеглих у тій кривавій жорстокій війні стали відверто показовими. Так, деякі особи обмежуються лише вимушеними мимовільними згадками і лише одиниці мають в собі силу й честь вшанувати пам’ять героїв Другої світової війни. Тож давайте сьогодні згадаємо не лише про полеглих визволителів Миронівщини, а й про всіх вічно молодих солдатів, що здійснили цей безсмертний подвиг.

У статті автор посилається на архівні матеріали газети «Миронівський край» та книгу В.А. Глущенка «Миронівка: сторінки історії»