Як «Миронівський край» став символом активного життя у період «застою»

Інновації у медіа зараз здаються для нас звичною справою, але хто б міг подумати, що ще в 70-х роках минулого століття на теренах Київщини теж шукали нові шляхи донесення інформації до сердець читачів? У редакції миронівської районної газети «Червона зірка» все змінилося з приходом Віктора Глущенка. Газета перестала бути просто ретранслятором сухих фактів — вона стала справжнім майданчиком для живої розмови з читачами, місцем, де формувався дух Миронівської громади.

Починаючи з 1974 року, колектив видання ініціював низку сміливих заходів, спрямованих не лише на підвищення авторитету газети, а й на активне залучення жителів Миронівського району до суспільно-політичного життя. Враховуючи провідну роль сільського господарства в економіці регіону, редакція започаткувала власні відзнаки – кубок кращому сімейному екіпажу на жнивах і приз «Виклику» для найуспішнішого комсомольсько-молодіжному екіпажу. Ці відзнаки були не просто черговими металічними нагородами, які після вручення клали в шухляду. Вони стали символом гордості, жаги до перемоги та дружньої конкуренції, які наповнювали життя Миронівщини новими яскравими барвами.

Реформаторські ініціативи не були новими для історії радянської преси другої половини XX століття. Під час «відлиги» головний редактор «Робітничої газети» Юхим Лазебник рішуче боровся з формалізмом і вимагав відповідального ставлення до кожної журналістської публікації. Лазебник, за плечима якого був кількарічний досвід керування редакцією регіональної газети «Радянська Волинь», наголошував на необхідності «живої» журналістики, яка задовольняє інтереси пересічного читача. Для Лазебника це була не просто зміна манери висвітлення інформації, а справжнє переродження філософії газетної роботи.

З метою покращення ефективності тваринництва, був запроваджений кубок «Прогресу» та приз «Ефективності» серед операторів машинного доїння трьох районів колишнього СРСР. Після успішної реалізації пілотного проєкту, «Червона зірка» організувала захід вищого рівня – міжреспубліканський кубок «Дружба», який сприяв розвитку тваринництва впродовж багатьох років до моменту розпаду СРСР.

Такі ініціативи здійснювалися в дусі ідеологічної політики КПРС, яка передбачала підтримку трудового ентузіазму та всебічну популяризацію досягнень передовиків виробництва і яку прагнули всебічно інтегрувати в суспільне життя. Проте, незалежно від ідеологічних рамок, не можна не визнати: проведені заходи по-справжньому оживляли громаду. Вони запалювали вогник змагання і давали людям надію, що їхня праця – не просто щоденний обов’язок, а справжня сила змін на краще.

Відзначаючи запроваджені новаторські ініціативи редактора Віктора Глущенка, краєзнавець Микола Зніщенко писав: «Низка щаблів, що швидко бігли вгору, не викликала запаморочення від успіху, а навпаки надихала на взяття інших висот, підіймала перед ним планку».

У другій половині 1980-х років, коли в суспільстві дедалі виразніше лунали заклики до активізації громадського життя, редакція районної газети вирішила не залишатися осторонь загальнодержавних процесів. У 1987 році, в розпал «перебудови», «Червона зірка» організувала загальносоюзний турнір міст СРСР з класичної боротьби, переможці якого могли отримати сім призів. До Миронівки приїздять борці з Молдови, Узбекистану, Азербайджану та інших республік колишнього Радянського Союзу. Газета ніби виросла з атмосфери тісного редакційного кабінету — й стрімко вийшла на спортивну арену.

Аналізуючи контекст функціонування радянської спортивної системи, здається досить незвичним, що ініціатором спортивних змагань виступала редакція районної газети. Адже організація таких заходів традиційно належала до компетенції державних структур — зокрема, Комітету з фізичної культури та спорту при Раді Міністрів СРСР, а також великих добровільних спортивних товариств («Спартак», «Динамо», «Буревісник», «Труд» або «Колос»). Ці установи мали чітко визначені повноваження, спеціалізовані кадри, фінансування та розгалужену інфраструктуру для організації масового спорту на місцях.

Організовувати спортивні заходи могли також місцеві підприємства (наприклад, заводи або електростанції). За таких умов ініціатива районної газети здавалася майже дивом — наче птахом, який злетів високо у небо попри всі бюрократичні правила системи.

Попри значні суспільно-політичні трансформації, які сталися після здобуття Україною незалежності, традиція «Миронівського краю» щодо активної участі медіа в громадському житті не лише збереглася, а й набула нового змісту. Але це вже була інша епоха – історія новітньої районної журналістики, яка починалася на уламках зламаного мовчання.