«Ми бачили цих наляканих людей й ті руїни, які приніс «руский мір» на Київщину, тож не могли бути осторонь»: інтерв’ю з представником казахської діаспори в Україні та волонтером Маратом Дарменовим
Ексклюзив
Наприкінці лютого 2022 року Київська область одна з перших прийняла на себе удар російської армії. Колони військ рф пішли на українську столицю з півночі. Військові дії на Київщині тривали понад місяць. 15 територіальних громад Вишгородського, Бучанського та Броварського районів опинилися під окупацією – це 270 населених пунктів області. 2 квітня виповниться рівно два роки з часу повної деокупації Київщини від військ рф. Спільними діями Сил оборони, добровольців, волонтерів та місцевих жителів вдалося дати відсіч окупаційній армії і визволити регіон.
До річниці деокупації столичного регіону журналісти «Київщина 24/7» зв’язалися з волонтером, який разом зі своїми однодумцями одним з перших почав їздити деокупованими населеними пунктами та допомагати людям. І цей чоловік не українець, а етнічний казах – Марат Дарменов. Він розповів, в якому стані були люди одразу після звільнення Київської області? Та кого зараз більше підтримують в Казахстані – нас чи росію?
Марат Дарменов – етнічний казах, представник казахської діаспори в Україні, волонтер. 20 років тому переїхав до Києва з Казахстану. Почав свою активну волонтерську діяльність з Київської області, коли росія розв’язала криваву війну проти України.
- Як Ви вирішили стати на волонтерський шлях?
– Це сталося два роки тому, в квітні місяці, коли була деокупація Бучі, Гостомеля, Ірпеня. Коли у квітні місяці, після деокупації, ми заїхали в Гостомель, то звичайно ми були в шоці. Там було розбито все, абсолютно все: будинки, магазини, заправки. А люди ж там на той момент жили! І їм потрібно було щось їсти, а елементарно купити їжу навіть не було де. І ми з сім’ями інших казахів, з якими ми дружимо, це декілька родин, вирішили скинутися грошима та за свій рахунок їхати і погодувати людей.
Коли ми приїхали перший раз, то люди були дуже налякані та навіть не вірили спочатку, що їм привезли нормальну їжу після того пекла, яке їм довелося пройти. Спочатку ми за свій рахунок виїздили, а потім коли я почав трошки знімати на відео, як ми допомагаємо людям, і надсилати це друзям в Казахстан. Коли вони це все побачили, то одразу почали просити номер банківської карти, щоб надіслати гроші і ми могли продовжувати надалі годувати людей. Це було дуже приємно.
Як правило, я годував людей казахським пловом та баурсаками – це наші національні страви. Одразу після деокупації в мене було два столітрових казани, якими годував 500–600 людей. Та один казан хлопці «мобілізували» до армії, тож замість нього тепер маю 60-літровий. За раз можу нагодувати до 400 людей.
Коли ми годували людей в Бучі, Гостомелі, Ірпені, Ворзелі, то чули багато жахливих історій. Були просто шоковані жорстокістю росіян, бо не розуміли – чи люди вони взагалі. Вони розстрілювали цивільних і просто кидали посеред вулиць та навіть не давали близьким їх поховати, вони ґвалтували жінок та навіть маленьких дітей, били, знущались, катували та імітували розстріли цивільних. Мені навіть складно уявити взагалі, що пережили ті бідні люди. Особливо діти, мені так шкода дітей. В мене серце розривалося, коли я чув скільки дітей загинуло. Коли тоді у Львові виставляли порожні дитячі візочки, я не міг стримати сльози.
Більшість людей, яких ми годували ненавиділи росіян, але були й такі, хто чекав. Мені розповіли одну історію, про одного місцевого мешканця Бучі, який дуже радів росіянам. Тож коли вони їхали повз його хату вийшов до них радісний, а вони його розстріляли, не роздумуючи.
- Нам відомо, що ваш старший син Дастан пішов добровольцем до лав ЗСУ. Як Ви відреагували на таке його рішення?
– Мої діти кажуть, що дуже люблять Казахстан, але жити хочуть тут. Бо тут демократія. Старший син Дастан займався волонтерством після повномасштабного вторгнення, допомагав нам годувати людей, а потім одного разу сказав: «Тато, я йду на війну». Дастану було замало просто допомагати мені і волонтерити, він хотів йти на фронт та захищати всіх нас. За цей час він вже був в гарячих точках, отримав поранення та проходив реабілітацію. Зараз чекає команди і готовий знову повертатися в бій.
Я звичайно дуже переживаю за нього, волосся просто посивіло. Але ж я не буду його десь ховати, хоча зізнаюсь чесно, була можливість відправити в Казахстан. Нам на початку великої війни, всім етнічним казахам, прийшов офіційний лист, що етнічні казахи, навіть якщо вони громадяни України, все одно можуть виїхати з країни. Я прочитав і повз вуха пропустив, у мене навіть думки такої не було кудись їхати.
Взагалі так склалося, що майже вся моя родина займається волонтерством, стараємося досі годувати людей, як правило це ВПО, які приходять до нас на відкриття юрт, або це люди з гарячих точок країни, також намагаємося збирати та відправляти гуманітарну допомогу в регіони, які зараз її дуже потребують. Навіть донька, зараз їй вже 9 років, а було сім, на момент деокупації Київщини. Ми сиділи якось вдома і вона каже: «Тато, а там і діти є?». Я кажу: «Звичайно є». Запитує: «І що в них іграшки всі згоріли?» Я кажу: «Звичайно згоріли». «А може я свої ляльки роздам?», – каже доня. У мене аж серце кров’ю обливатися почало, я кажу: «Звичайно роздай». А в неї, слава Богу, стільки тих іграшок! І вона з другого поверху нашого будинку принесла дві торби своїх іграшок. Прозвали її наймолодшою волонтеркою.
- Рік тому Ви допомагали встановлювати «Юрти незламності» в багатьох містах України. Як виник цей проєкт?
– Це – міжнародний проєкт, який ініціював народний депутат, керівник міжпарламентської групи дружби «Україна-Казахстан» Сергій Нагорняк за підтримки казахських бізнесменів і представників казахської діаспори в Україні.
Якось в дитинстві я разом з батьком в Казахстані вчився збирати юрту. Тому мене як представника казахської діаспори запросили допомогти. Але ми й подумати спочатку не могли, що такий фурор справлять ці юрти, на весь світ тепер знамениті. Навіть російські пропагандисти кричали, що казахи допомагають українцям. Ми навпаки зраділи, що їх колотить з цього приводу, і з задоволенням продовжили далі ці юрти збирати. Рік тому юрти можна було побачити в Києві, Львові, Одесі, Харкові.
Найпершу юрту ми поставили в Бучі. Вона у нас там зимою стояла, коли цього дуже потребували люди. А потім, коли потепліло і людей ставало все менше й менше, ми вирішили її розібрати та перевезти в Слов’янськ, на даний момент вона стоїть там. Рік тому ще ці юрти функціонували, як повноцінні пункти незламності. У нас є генератор. Тож коли було таке, що зникало світло після ракетних ударів й трансформаторні підстанції виходили з ладу, то ми вмикали генератори і люди могли спокійно прийти в юрту, зігрітися і зарядити свої гаджети. В день від п’ятисот до семисот відвідувачів було. У будні приходтло десь приблизно п’ятсот людей.
Зараз ці юрти більше, як музей, бо наразі немає таких проблем з відключенням світла, як були ще рік тому. Всі охочі можуть зараз завітати, щоб познайомитись з культурою Казахстану. Також часто в юрті у парку Шевченка в Києві ми проходять різні майстер-класи.
Юрти взагалі – це колись було житлом казахів, у них жили наші предки. Юрта для казахів як вишиванка для українців. Але якщо буде така потреба, то ця юрта буде знову функціонувати як пунк незламності. Ці юрти, як символ підтримки від казахів українцям.
Також нещодавно простору білу юрту з казахським національним орнаментом вдалося встановити в парку в Звенигородці, на Черкащині. На честь 210-річчя від дня народження Кобзаря. Казахи дуже поважають тараса Григоровича, люблять його творчість. Він часто приїздив до Казахстану в свій час та писав там багато своїх картин.
- Чи засуджують казахи вторгнення росії на територію України? Кого більше підтримують україну чи росію?
– Прості люди, безумовно, на боці України. Вони добре розуміють, що Казахстан може виявитися наступним у черзі на напад. А взагалі з перших днів повномасштабної агресії казахи допомагали активно Україні. Люди збирали цілі фури гуманітарної допомоги та відправляли в Україну. Натомість влада Казахстану хитрує, намагається вгодити і вашим, і нашим.
– Зараз на Київщині відносно спокійно. Кому та як ви допомагаєте через два роки після деокупації Київської області?
– Зараз я збираю гуманітарну допомогу та відвожу її в гарячі точки країни. Нещодавно повернувся з Краматорська, відвозив машину для наших воїнів. Там звісно дуже добре чути і артилерію, і постійні вибухів.
А десь два тижні тому їздив в Херсон – роздавав гуманітарну допомогу людям. Вдалося тоді багато гуманітарної допомоги відвезти. Там були і памперси, і дитяче харчування, і звичайні продуктові набори для людей. Також в Херсоні є наші знайомі, які часто плетуть сітки маскувальні на фронт, то ми теж намагаємося завжди допомагати тканиною.
Також в Пирятин нещодавно вивозили речі, тим хто їх дуже потребує. Стараємось, якомога частіше возити, хоча зараз, на жаль, стало менше гуманітарної допомоги з Казахстану. Але ми намагаємося робити все можливе, щоб її ставало більше.
Мене багато хто запитує, чи не втомився я за ці два роки війни постійно їздити. Я можу сміливо сказати, що я роблю це, бо можу. І буду робити стільки, скільки буде потрібно. Я постійно, коли їду, бачу цих людей, бачу як їм важко, то як я можу сидіти склавши руки? Я тут в Києві, тут зараз відносно безпечно, то я повинен допомагати тим, кому важче зараз.
Фото: Марат Дарменов
Актуальні, важливі й перевірені новини Київщини також читайте на нашій Facebook-сторінці і в Telegram-каналі.